пʼятниця, 27 вересня 2013 р.

Підлітки і досвід війни

Якось під час однієї дискусії про підліткову літературу й різні медіа (в т.ч. й інтернет) спалахнула суперечка про те, чи є війна в досвіді сучасних дітей і підлітків. Старші й мудріші люди визирнули у вікно, де мирно щебетали пташечки, буяла весна й пахло свіжістю після травневого дощу, а юна й недосвідчена Христя все доводила, що навіть в українських дітей і підлітків цей досвід, хоча б опосередкований, а все ж є. І доказ цьому — ось ця короткометражка, яку ви всі, мабуть, бачили. Плюс: війна в Іраку почалася 2003 року, тож її ровесникам серед дітей нині якраз 10. Плюс: Росія вторглася у Грузію влітку 2008 року, минуло всього п’ять років із того часу, а це була війна, і її активно транслювали по ТБ. Й ось парадокс: досвід війни є, а книжок про війну для дітей і підлітків, ту війну, яка безпосередньо стосується їх, немає. Друга світова — це вже далеко не перше, що зринає в пам’яті при згадці слова «війна», правда ж?

Так ось, чому я пишу про цю книжку. Вона про війну, афганську. І її автор — очевидець. І хоч вона більше пригодницька, зовсім не психологічна і їй ані краплі не віриш, вона все ж про близьку до сучасних читачів війну (як на мене, краще описано життя «після Афгану» у книжці Діани Мохаммаді та Марі Бурро «Маленькая торговка спичками из Кабула» з серії «Гражданин мира» російського видавництва «КомпасГид», 2011). Там, на Афгані, могли бути їхні читачі, дядьки, сусіди, вони могли повернутися й жити з травмою, і діти це, звичайно ж, бачать. Виникають запитання, що потребують відповідей. Одне слово, такі справи, як казав Воннеґут.

А далі — трохи про сюжет із моєї рубрики «Модна читанка» в журналі для підлітків «Однокласник». А в коментарях, якщо бажаєте, скажіть, що думаєте з приводу теми дітей і війни в художній літературі. Тему ж бо досі не закрито.


Головному героєві – хлопцеві на ім’я Хамід – чотирнадцять. І якби він був звичайнісіньким собі хлопцем, то швидше за все ходив би до школи, вчився б у дев’ятому А, Б, В чи Г класі, ходив би на дискотеки, ганяв би м’яча й цілувався з дівчатами… Якби. Одначе Хамід, як я вже сказала, виріс на війні, в Афганістані, тож він не тільки не має цього всього – «звичайного» – звичайного щастя звичайного хлопця. Його батьки й сестра померли на війні, а він змушений мститися за рідних жорстокому злочинцеві Автурхану… І це все – й справді на межі можливого. Динамічно, захопливо, як у бойовику. Спитаєте, до чого тут кіно? Та ж повість Олекси Білоброва на диво кінематографічна, насичена подіями, як справжній пригодницький молодіжний бойовик – із неодмінними перестрілками, боями на ножах, із непідробними пристрастями, вірною дружбою й першим щирим коханням, що трапляється, на щастя, не тільки в кіно. І добре, що головний герой цієї повісті народився, як кажуть, у сорочці, а то мало що могло би трапитися…

Гадаю, дехто попросить мене розповісти про лінію «вірної дружби й першого щирого кохання». Що ж, для вас, мої любі читачі й читачки, що завгодно! Отож, Хамід із охопленого війною Афганістану вирушає до Німеччини, де потрапляє в хорошу, однак чужу, сім’ю, де ходить у школу, але не знаходить собі друзів і де загалом почувається абсолютно зайвим і непотрібним. Аж тут на заняттях із карате (а наш герой має неабиякий талант до всіляких бійок) знайомиться із простим алжирським хлопцем Антуаном, так само чужим у Німеччині, як і Хамід. Природно, вони починають дружити. А невдовзі на одній дискотеці встряють у криваву бійку, ясна річ – із благородних поривань: рятують двох невинних дівчат. Так ось, одна з тих дівчат – красуня-Настя, українка, майбутнє Хамідове кохання (тут я уявляю, як розумні й начитані читачі й читачки всміхаються у вуса чи не у вуса при появі імені Анастасія, так я до гарячого ще приском сипну: Україну тут називають не інакше як... зачекай-зачекай — Роксоланія!). Із нею, з Настею, хлопець подолає довгий шлях на батьківщину свого батька – в Україну, в невеличке місто Ірпінь, де живе його тітка й родичі. Та це все – на понад двохстах сторінках книги, яку читаєш на одному дусі, не відриваючись. На межі можливого.

Ну, ось і все. Розповідати далі – то вже псувати інтригу. Хіба ще скажу, що на цих двохстах сторінках випадково натрапила на двох своїх товаришів по університету. Цікаві такі хлопці, могилянці, ви їх точно знаєте. Розповідали мені, що й справді, знають такого собі хлопця Хаміда з Афгану, високого, жилавого. Путящий, кажуть, хлопець. Передавай йому привіт, кажуть. То ви, як читатимете, також передавайте, ок? Ви його впізнаєте: Хамід, високий, чорнявий, очі з блиском. Закоханий, а таких за сто кілометрів чути. Передасте?

Олекса Білобров. На межі можливого: повість. – К.: Грані-Т, 2011. – 232 с.


Скорочена версія. Повну опубліковано в журналі «Однокласник» у рубриці «Модна читанка».


Ще книжки про всякого роду війни і дітей на війні:

Страшна чоловіча книжка про шоколад

Діти, права і Корчак

5 коментарів:

  1. Христю, добра ти наша пораднице! Я уже приглядалася до цієї книжки, але вагалася... Тепер пишу в список. :)
    Сподіваюся, з нового року читатиму твої нотатки не тільки в інтернеті, а й в "Однокласнику".

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. о, я теж на це сподіваюся :)) ви передплатили журнал? тоді моя місія-мінімум виконана)))

      Видалити
  2. Христю, передайте мужнім мандрикам-могилянцям привіт від Хаміда. Він їх пам`ятає...

    ВідповістиВидалити