четвер, 13 березня 2014 р.

Те, про що дорослі, як правило, мовчать

Я дочитала цю книжку. Книжище. Чотириста сторінок, які то бралася читати запоєм, то відкладала на довгі місяці, то знову ковтала й відкладала. Чотириста сторінок, непростих, не таких, які хочеться перечитувати знову і знову, але які лишають у тобі тоненькі рубці, – якраз такі, які лишають по-справжньому добрі книги. Зветься ця книжка «З ким би побігати», автор її – ізраїльський письменник Давид Гроссман.

Ця книжка має свою історію, в Росії, слід завважити, скандальну (прочитати її можна отут). Хоча, не думаю, що українські батьки в питанні підлітків і наркотиків, вуличного життя і всього, що за цим стоїть, були б менш цнотливими й категоричними. Скандали й заборони викликала насамперед тема наркотичної залежності в молоді, тяжкі натуралістичні, психологічно правдиві й водночас делікатні описи життя молодих людей, які втекли з дому, й кожен зі своїх причин терплять життя, про яке багато з читачів цього блоґу воліє не думати, не згадувати й тим паче не говорити.
Читачів і навіть авторів, бо я теж про це життя знаю лише з літератури, кіно й репортажів. І тут мене просто ошпарили, мов окропом, цією реальністю, котра зовсім поруч і на котру ми закриваємо очі. Стало соромно й гірко. Можливо, саме тому затяті борці за чистоту й цнотливість російських книжкових поличок хотіли заборонити книжку Гроссмана? Можливо, вони відчули й самі цей пекучий сором, і вирішили подолати його ось так, знищивши його джерело? Ну, але це все тільки роздуми, як у щоденнику, нічого такого, про що в би могли подумати у світлі останніх подій. Бо ви могли б подумати, що чого це Христя Нечитайко в час бойкоту всього російського читає російські книжки й мало того – про них пише? А я вам скажу дві речі, навіть три. Перша: це книжка не російська, а тільки перекладена й видана в Росії, бо так склалося, що я не читаю на івриті. Друга: книжки тут ні до чого взагалі. Третя: видало цю окрему книжку одне з улюблених моїх російських видавництв «Розовый жираф», редакторка якого на початках російської окупації Криму вийшла з плакатом «Нет войне!» у той час як довгий список російських «зірок» цю війну радісно підтримав. Але повернімося до пункту номер два: книжки тут ні до чого, тому на цьому облишмо політику, «З ким би побігати» вище цього, куди вище.

Отож, якщо коротко і по суті, то це хороша книжка для юнацької аудиторії, бунтарська й романтична, але не така безпросвітна, як окремі зразки жанру, з надією на гепі-енд. Тут є любовна лінія, є про складні сімейні стосунки, є багато про дружбу, справжню й таку, яка лишень прикидається дружбою, є багато цікавих думок, які так часто думають у п'ятнадцять. Чи є ми тими, ким ми є, а чи всі ми тільки прикидаємося? А що, якщо кожен із нас грає якусь роль, і ця роль – щодня інша? Хто ми є насправді, що відчуваємо насправді? Є багато хорошого про мистецтво, книжка вся просякнута мистецтвом, починаючи від того, як добре вона написана (навіть у перекладі можна оцінити рівень метафор, описів, психологічної достовірності), й закінчуючи тим, як тонко автор описує музику, фотографію. Герої Гроссмана – насамперед головні герої, Асаф і Тамар – самі того не знаючи, вміють любити людей так, що ми й самі, читаючи, починаємо їх любити, співпереживати, співчувати. Усім цим людям, у кожного з яких – своя драма і свій подвиг. Стільки другорядних персонажів, яких хочеться любити! Приміром, монашка Теодора, яку у дванадцять відірвали від рідної землі, замкнули в монастирі в чужій країні, позбавили дитинства і юності, сама-самісінька аж до тих пір, поки в її житті не з’являється незвичайна дівчинка Тамар. Чи сувора рестораторша Лея з наркозалежним минулим, яка зважилася після всього вдочерити дівчинку з В’єтнаму. Чи хлопець зі спотвореним обличчям, який вивчає зорі й радіє вже з того, що знайшлася людина, яка не злякалася його вади, яка вислухала, якій він не боявся відкритися. Чи ті ж таки Тамар, Асаф і Шай. Відважна дівчина, яка рятує брата від вуличної мафії й наркозалежності; хлопець, який вирішує будь-що віддати незнайомці її собаку, раз по раз видряпуючись із халеп; і геніальний гітарист, через якого все, властиво, закрутилося. Так тонко це все описано – особистість, яку не розуміють у сім’ї, невидимі родинні зв’язки, незрозуміле відчуття обов’язку. І так легко, без моралізаторства, говориться про всі найважливіші питання юності. Навіть про наркотики тут написано так, що не ловиш себе на думці: «Ага, ось тут моралізаторство! Ага, ясно! Ага, наркотикам – ні!». Автор просто описує всі ті жахи, які переживає залежна людина. Муки, які терпить її сім’я. І можливі наслідки. Смерть, жахлива й невідворотна, і в молодому віці. Не така, як у комп’ютерних іграх чи в кіно.

Раніше мене просили окреслювати вікову категорію. Це книжка явно не для всіх, я ж сама кажу: не відразу її подужала, бо складно. Треба бути морально готовим до таких текстів, як до фільмів Ларса фон Трієра, які ніколи в житті не хотіла б переглядати. Це старшокласники й далі. Ну ось, здається, тут і треба ставити крапку. А пізніше я напишу про ще одну книжку, яку якраз переварила. Теж для юнацтва, теж непросту. До зу і тримайтеся.

П.С.: о, і фільм є. Треба буде глянути.

П.С.2: докачала фільм, англійською звучить як Someone To Run, подумалося, що я раніше думала, яка незграбна назва в цієї книжки. Як вона незграбно звучить у перекладі. Це ж не якась тобі «Буба», «Маргаритка, моя квітка» чи навіть «Ями», це ціле речення, запитальне по ідеї. Англійською воно все врівноважилося, але ж це – лише мова і її закони. Тепер мені ця назва здається дуже й дуже влучною, глибокою. Дуже про самотність. А ми так часто почуваємося самотніми, навіть задовго після своїх п’ятнадцяти. Ось так.

Давид Гроссман. С кем бы побегать: Роман / Пер. с иврита Гали-Даны и Некода Зингер. – Москва: «Розовый жираф», 2011. – 432 с.

2 коментарі:

  1. Олю, Олечко! Я Вам так вдячна, за те, що Ви є. я дуже чекаю ваших дописів. Сьогодні зранку прокинувшись і вже за звичкою узявши телефон до рук, щоб сонними очима переглянути стрічку новин і впевнитись, що війна не наступила, я побачила Ваш свіженький твір. Зараз дійшла до роботи, заварила каву і сиджу насолоджуюсь. Це так важливо, так важливо писати про книжки. Для мене це дуже важливо, бо у цей непростий час, у мене є дві опори - сім`я і книги. Моя прикраватна (приліжкова) шафка завалена книжками. Вони просто лежать і чекають свого часу, а ще вони зі мною розмовляють кожного вечора. Своїми обкладинками поки що. І чекають. Тому я дуже вдячна за увагу до книжок. У мене є книга "С кем бы побегать". Я давала її прочитати сину (15 років), йому вона не пішла. він покинув її читати. тепер після прочитаного сьогодні, сама її почитаю спершу. обовязково. Мені не терпиться дізнатися яку Ви там ще книгу прочитали. Я не можу дочекатися, коли ви прочитаєте "Битвы по средам". А я вчора дочитала книгу "Смерть мертвым душам". Це книга про книги. і хочу Вам її дати. Обіймаю, Вас Олю!

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Пані Юлю, я коли пишу (особливо тепер), то думаю про Вас і про тих кількох читачів блоґу, яким цікаво :) Пишу для Вас і для них, отак. Тому я дуже вдячна, що Ви читаєте. Оті мої кілька читачів :) Книжка Ваша чекає й дивиться на мене зі стосика таких, як вона. Я про неї пам'ятаю! І другої книжки чекатиму :)

      А сина Вашого розумію. Давида Гроссмана тримала в себе понад півроку, з літа, певно. Ніяк він мені не йшов, тяжко було. Такі книжки люблять і можуть читати далеко не всі. Якщо син не може, значить, вона поки що не для нього. Може, згодом)

      Видалити