«Чоловік – то ще геть не найстрашніше лихо»

Справжня Нечитайко перед тим, як пообідати й повечеряти, дочитає другу книжку про Енн і напише про неї у блозі, розшифрує інтерв’ю і доредагує рецензію, а вже потім подумає, чи є щось у холодильнику.

Скажу вам так відразу: друга книжка мені сподобалася аж ніяк не менше, ніж перша, а може, навіть трошечки більше, бо в мене таке враження, що ми тепер із Енн давно-давно знайомі, а раніше тільки знайомилися. Так що я вам із певністю кажу: ми з панною Енн Ширлі, «мем», як її тут називають, тепер добрі друзі. Найбільше, що мені в ній імпонує, — вона не ідеальна, не красуня з романів, якими сама зачитується, не має ідеально правильних поглядів на все, помиляється і якось із цим мусить жити, а ще вона, як її сучасниця Поліанна, вміє якось само собою змінювати людей на краще. Ось і я, здається, стала трошечки кращою, коли прочитала цю жовту осінню книжку :)

Тут багато цікавих персонажів, попри те, що один мій знайомий і дуже поважний критик (я його й справді дуже поважаю, от) вважає, що зі смертю Метью в першому томі цікавих персонажів поменшало. Протестую! Це не так. Я щиро сміялася з витівок 6-7-8-річного хлопчика Деві, якого Марілла з Енн узяли на виховання, мені симпатична Шарлотта Четверта, яка з’являється наприкінці, милий пан Гаррісон і його папуга Джинджер, який лається не гірше справдешнього моряка, та й сама Енн не перестає дивувати. Вперше я вголос засміялася, коли Енн продала корову. Але не буду псувати вам насолоди від жарту, самі прочитайте.

А ще Енн подорослішала, і це видно. Так приємно уявляти, буцім дорослішаєш із нею. Так приємно вловлювати мудрість, якою діляться ті чи інші персонажі, але попри все – не нав’язує авторка книжки. До речі, ось це повсюдне моралізаторство спочатку відштовхувало мене від «Поліанни» Елеанор Портер, і тим важливіше, що в Люсі-Мод Монтгомері цього не помітно.

І чого вже гріха таїти, я щораз більше відчуваю, якою близькою мені є мила Енн Ширлі, не дуже показна дівчина, яка одна лишень не помічає своєї чарівності. Якими близькими в різні періоди життя були мені її думки й вагання, її сумніви й переживання, її гризоти й особливо – її уява. Я теж багато всього собі уявляла й досі часом уявляю. Аж бува людей смішу, але ви знаєте, ми ж із вами добрі друзі, правда?

А наостанок, щоб вам не було сумно і щоб було що згадати й переповідати друзям, коханим і дітям, тримайте чудесну цитату в соковитому перекладі Анни Вовченко (до речі, переклад – особлива насолода, ви оціните):

– …Там є ще маленька всохла берізка. Бабуся каже, що її згубили солоні бризки з моря, а я думаю, то дурна дріада, яка жила у ній, пішла у світи й заблукала. А берізка померла, бо їй від самотності розбилося серце.

– Тепер нерозумній маленькій дріаді теж розіб’ється серце, коли вона повернеться до своєї берізки, – мовила Енн.

– Так, але й нерозумні дріади мусять відповідати за наслідки своїх учинків – так само, як і люди, – серйозно відказав Пол. – А знаєте, що я думаю про місяць, дорога вчителько? Що це – маленький золотий човник, повний снів.

– А коли він зачепиться об хмару, сни випадають із нього й потрапляють до нас.

Іще кілька:

«Ох, панно Ширлі, мем, як може бути бідолашна жінка бути певною, коли сам чоловік не знає, що в нього на думці?»

«Еге ж, за кого б не виходити – усе ризик…, але я думаю, панно Ширлі, мем, чоловік – то ще геть не найстрашніше лихо».

«– …У коледжі я хочу навчитися, як прожити життя найповніше й узяти від нього все найкраще, як розуміти й допомагати іншим – і собі теж. (…)

– Еге ж. Саме для цього й потрібен коледж – а не для того, щоб випускати пихатих бакалаврів із головами, забитими книжною вченістю так, аж ні для чого іншого там місця вже немає».

А це була —

Люсі-Мод Монтгомері. Енн із Ейвонлі: роман / Пер. з англ. Анна Вовченко. – Львів: «Урбіно», 2013.

І не забувайте про мітку ДІВЧАЧЕ в цьому блозі, якщо вам цікаво те, про що я пишу.