Перше ексклюзивне інтерв’ю Христі Нечитайко, йо!

«Читацьким нотаткам Христі Нечитайко» уже пішов третій місяць, і вона дозріла для першого повноформатного інтерв’ю. Про хороші й погані дитячі книжки, злих людей та авторів, а також долі літературних персонажів Христю розпитав сам Сашко Стукало, перекладач, відомий блоґер, автор коміксів про Саву і Сабаку й багатьох фіктивних профілів у соціальних мережах.

— Чи важко тобі казати правду про книжки?

— Скажем так: нелегко. Можуть і по голові дати. А якщо серйозно, то це займає купу часу і грошей, бо спонсорів у мене нема (намікаю). А ще в наших реаліях казати правду часто означає наживати собі ворогів. Бо в нас усе сприймають дуже особисто. От, наприклад, напишеш те, що всі тихенько собі думають, але не висовуються, і в приваті тобі скажуть, що ти маладєц, бо пишеш правду, а позаочі будуть хвалити автора тієї книжки. А ти поганка. Через те дехто зі мною не вітається, дехто не лайкає мої пости, дехто каже, що я не критик, але я й не претендую.

А крім того, правда погано впливає на печінку, шлунок і шкіру. Це все взаємопов’язано. Зате сплю я нормально.

— Яку дитячу книжку треба прочитати злим людям, щоб вони стали добрими?

— Дай подумати. (Думає.) Таку, щоб все спочатку розвернулося, а потім звернулося, як було. Може, щось із Ульфа Старка. Наприклад, «Чи вмієш ти свистіти, Йоганно?». Взагалі я люблю скандинавську літературу, вірю, що від неї стаєш кращим. Треба читати такі книжки, щоб зворушували. Наприклад, «Енн із Зелених Дахів» Люсі-Мод Монтгомері (прошу завважити, що між зворушенням і видушуванням сліз, як у мексиканських серіалах, немає нічого спільного!). Або читати дуже смішні й добрі книжки, як-от «Ви поганець, пане Гам!» Енді Стентона. Український переклад, між іншим, дуже незлецький!

— А яку дорослу?

— «Помаранчеву дівчинку» Юстейна Ґордера. Колись ми з кумою вирішили, що цю книжку має прочитати кожна людина у світі. Я купила собі книжку, півночі проплакала, а потім почала давати всім подругам по черзі. І у всіх одна реакція. Я думаю, це те, що називається катарсисом. Бо не можуть бути у всіх разом гормони і ПМС. У мене з «Помаранчевою дівчинкою» пов’язана навіть одна романтична історія, але то вже прибережу для «Бульвара Гордона», як запросять на інтерв’ю (замріяно всміхається і дивиться вдалечінь).

— Чи можна і чи треба читати погані книжки?

— Складні питання ти задаєш, Сашку (чухає потилицю). Мені – можна, бо я про них пишу. Тобі – можна, бо ти дипломований магістр філології. А дитині я б не давала до того часу, поки в неї не сформується літературний смак. Бо даси їй отак відразу щось таке малограмотне, простеньке й відверто халтурницьке, а вона по цій планці потім усе життя рівнятиме.

Взагалі я за те, щоб дитина, починаючи з раннього підліткового віку, сама обирала собі книжки. Допомагає абонемент у бібліотеці, але ти й сам про це чудово знаєш. Але якщо її потягнуло читати щось погане, що ж. Я теж у дитинстві читала під подушкою мамині жіночі романи, і нічого. Деякий час навіть хотіла їх писати. Там дія відбувалася б у Давній Греції (я паралельно читала міфи в переказі Катерини Гловацької). Це я вже на першому курсі універу дізналася, що таке вже було в романі Лонга. З того часу любовних романів не пишу. Тільки читаю.

— Якої книжки тобі не вистачає? Хто міг би її написати?

— Я тобі давно кажу, Стукало: пиши. Мені твоєї книжки не вистачає, чесно (усміхається, не ПОсміхається). Тільки з темою і жанром уже сам визначайся. Не вистачає чогось відвертого і при тому смішного. Бо всі як починають писати, то пишуть про себе, і тут на них навертаються спогади, душить скупа сльоза. Такого не треба. Якщо сльози – то хіба крізь сміх, так болючіше. І головне – себе не жаліти. Таке вже було, і то не раз.

— Чи важливо, читаючи книжки, уявляти собі автора? Чи хочеться тобі зустрітися з автором у процесі читання? Надавати йому щиглів? Випити з ним чаю?

— Абсолютно неважливо, навіть шкодить отому першому пункту про правду. Якщо книжка добра, то у своїй голові ти й так уявляєш автора, не того, який сидить у фейсбуці й строчить критичні статуси на критиків, а того, який у книжці. Справжнього. Із такими я частенько хотіла б зустрітися за чаєм і погомоніти. Ось вони стають улюбленими. Але в реалі краще ні з ким не знатися й писати під псевдонімом. Так безпечніше – можуть і в чай щось підсипати, а я так не ризикую.

Але було й таке, що написала колись, у юності, рецензію на перших «Джур козака Швайки» Володимира Рутківського. А оце нещодавно він мені подякував у листі, так приємно. Хоча ми й не знайомі. Захотілося до нього на чай, просто погомоніти й подивитися на його колекцію чогось. Думаю, він обов’язково має щось колекціонувати.

— Яка книжка з читаних тобою бодай трошки змінила тебе саму? Чи тебе змінюють усі книжки?

— Хороші книжки змінюють, це правда. Мабуть, «Поліанна» Елеонор Портер. Я тоді чогось на все всім скаржилася. На роботу особливо. А тоді взяла й перестала. А ще «Право на повагу» Януша Корчака. Коли читала цю книжку, майже фізично відчувала, як у мізках починається процес «дефрагментації». На якусь мить навіть відчула в собі добряче приспаний педагогічний нахил, але я його знов успішно приспала. І ще, мабуть, «Привіт, давай поговоримо» Шерон Дрейпер. Ця книжка навчила сприймати інших і не жаліти нікого. Ось так би я й сама хотіла писати.

– Чи перевтілюєшся ти після читання книжки у якогось із її героїв, говориш його словами?

– Ти знаєш, у якомусь сенсі я й сама літературний персонаж. Христя народилася в одному студентському оповіданні, а Нечитайко з’явилася пізніше, коли мені видали паспорт, тобто в шістнадцять років. Тепер ото смішно знаходити в інтернеті смішки з приводу того, що рецензентка газети «Друг читача» (там я починала свою кар’єру) має прізвище «Нечитайко». Їм смішно, і мені смішно, що вони такі тугодуми. Але грець із ними. Ти питав про героїв? (Знову думає.) Коли мені сумно, але не дуже, говорю словами Енн із Зелених Дахів: «Я в безодні розпуки». А частіше ідентифікую в різних людях – переважно незнайомих – літературних персонажів. Якось їхала в маршрутці з викапаною Удою Андреа Стокґейм. А влітку під Севастополем бачила Лоліту з бабцею.

Думаю, це добре для книжки – коли її героїв сприймаєш як живих. І коли саму книжку сприймаєш як живу. На якийсь час я про це забула, але на п’ятому курсі раптом згадала і тепер уже не хочу читати інакше.

— Чи не нудно читати книжки, де перемагає добро? Чи мають існувати книжки, де врешті перемагає зло?

— Нудно, але я знаю, що так має бути. Це ж дидактичний момент. Днями дочитала «Переказки» Володимира Діброви, там він детально й прецікаво розбирає сюжет казки «Правда і кривда». Розмірковує про те, чому багатий брат так підставив бідного. Для зла також є причини, і важливо, щоб у книжці їх показували. У казці ми цілком і повністю за бідного брата, а Діброва показує, що могло би бути навпаки, якби знати мотиви багача. Я до того, що світ складний, і літературний твір якось має це передавати. Щоб допомогти в цьому світі розібратися. А якщо не у світі, то хоча б у самому собі.

Я за відкриті фінали. Хай читач сам додумує, як йому цікавіше. Але читачі такого не люблять, це як дати йому класну книжку й вирвати останні сторінки, щоб здогадалися. Особливо цього не люблять діти. Їм важливо знати, що все буде добре.

— Чи помагають тобі ілюстрації в читанні?

— Раніше допомагали. Тепер я люблю, коли нецікаві або дуже грубі книжки багато проілюстровано. Тоді рятують малюнки.

Розпитував Сашко Стукало.