Три нотатки з чужих слів про дитинство

Один із монстрів художниці Марисі Рудської
начебто натякає, що зі своїми страхами треба подружитися

Я багато думаю про те, як говорити в дитячих книжках на складні теми. Ви мали б уже помітити цю тенденцію, може, Фройд би щось про це сказав, але то вже інше :) Якось моя добра подруга (ви її знаєте, вона ось тут) брала інтерв’ю у письменниці Маріанни Кіяновської та психолога Марії Буді, і ще невеличку телефонну консультацію у чудового психолога Світлани Ройз. І тут я просто наведу три цитати на теми, що мене хвилюють. А ви вже думайте самі, довіряти цим людям чи ні.

Письменниця, перекладачка, директор літературної премії "Великий Їжак" Маріанна Кіяновська про дитинство й сучасну літературу для дітей.

— Серед багатьох прав, які має дитина, одним із перших Корчак називає право на смерть, а точніше — на гідну смерть. Дитина існує у природі, у біологічному сенсі вона є дитям природи. Ми наділені не лише почуттями й емоціями, ми наділені інстинктами. У процесі виховання міської дитини (так було в часи Корчака, але так є й нині) у ній вбивається або притлумлюється цей глибший рівень. Дитина в емоційному сенсі стає не такою живою: її вчать, що частину емоцій треба приховувати, тамувати. Наслідок — діти тепер інакше плачуть, інакше сміються, ніж п’ятдесят чи навіть тридцять років тому. Щоби зрозуміти це, варто переглянути кілька старих фільмів для дітей. Регочуть тепер тільки дуже малі діти. Навіть найбільш позитивним емоціям сучасна дитина віддається не до кінця, і це погано.

Раніше негативні досвіди переживалися дитиною страшенно конкретно: помирала сестричка, хтось із родини… Смерть була частиною життя — і дитина, знаючи, як виглядає смерть, відчувала волю до життя. А тепер відбувається дуже небезпечна у своєму метафізичному сенсі річ: дитина сприймає дуже багато негативу, зокрема — з телеекрану, але сприймає це як щось, що відбувається далеко від неї, або як щось «ненасправдішнє». Взагалі, я помітила, що багато дітей, котрих я знаю, казку можуть сприймати реальніше, ніж те, що вони бачать по телевізору. Бо казку розказує мама або хтось із рідних, мамі дитина не лише довіряє, а й вірить. Тому казка переживається дитиною емоційно, а все, що в телевізорі, сприймається з великою долею відсторонення. Або от є комп’ютерна гра, де героя сто п’ятдесят разів убивають, і щоразу все можна переграти заново… Насправді ці речі, постійно повторювані та варіативні, агресивно нав’язані, знецінюють поняття смерті й убивають здатність адекватно, емоційно та фізіологічно, реагувати на подразники, наприклад, на те, що мало б викликати страх. Діти перестають боятися так, як боялися їхні ровесники сто років тому — в лісі, скажімо. Їхня уява не вмикається, отже, емоції переживаються не серцем, а розумом… Отже, насправді не переживаються взагалі. А страх є, так само, як і любов, і решта емоцій, важливою і духовною, і психо-фізіологічною потребою. Ідеться про «правильний», «здоровий» страх: налякався — оговтався, відчув полегкість. Страх — це ж адреналін. Дітям подобається боятися, це природно. Проте нині дедалі частішим є «неправильний» страх, невротичний. Світ змінився так, що дитина не має змоги по-справжньому любити й боятися. Їй навіть покричати ніде, ні з ким побитися, і навіть гойдалки вже не ті, що колись. Не знаю, як хто, а я любила кататися на гойдалці так, щоби було страшно. На перший погляд, це несерйозні речі. А насправді серйозні. Нині мало хто замислюється над тим, що дитині, а особливо міській дитині, потрібно прищеплювати правильне ставлення до смерті, волю до життя, а також цілеспрямовано вчити її любити.

Нині дитину не виховують так, щоб вона чимось жертвувала, вона вміє тільки хотіти. Її постійно чимось підкуповують. Хотіння, здатність прагнути, сила любові й переживання смерті — речі дуже взаємопов’язані. У чому феномен цілої «поттеріани» та Джоан Роулінґ як автора? Вона з дітьми не заграє! От я собі уявляю українську книжку, базовану на приблизно такому ж сюжеті — діти в школі магії. У цій книжці будуть лише пригоди! Ти береш чарівну паличку — і всі бажання починають здійснюватися. І жодного слова про те, що за кожне бажання треба заплатити якусь особливу ціну. Українські письменники, які пишуть для дітей, часто намагаються бути надто безтурботними, тоді як навіть у народних казках частим є момент розплати, і її не можна уникнути. Кожен казковий герой, щоб зробити крок далі, мусить чимось пожертвувати, пройти через випробування. Колись це усвідомлювала кожна дитина. Котигорошко, щоб долетіти, мусив відрізати шматочки литки, щоби погодувати орла… Тепер же цей момент у вихованні зникає. А це зовсім неправильно. Не можна дітей ізольовувати від сильних, жорстких емоцій, вони повинні самі набивати свої ґулі.

Марія Будя, психолог, гештальт-терапевт, аналітично орієнтований дитячий психотерапевт про те, чи можуть книжки й мультики бути шкідливими і чи слід їх забороняти:

— Питання дуже неоднозначне, оскільки діти й дорослі по-різному оцінюють одні й ті самі речі. Ті речі, які нам видаються страшними й ненормальними, діти адекватно сприймають. Приміром, автентична казка про Курочку Рябу завершується, по суті, кінцем світу й самогубством онучки. Діти засвоюють ці казки на підсвідомому рівні, і те, що нам видається страшним, жорстоким і кровожерним, дітей не лякає. Навпаки, такі казки їм корисні. Те ж саме з мультиками.

Світлана Ройз, дитячий і сімейний психолог, психотерапевт, авторка книжки «Чарівна паличка для батьків», про те, як говорити з дітьми на складні теми за допомогою літератури.

На думку психолога, немає заборонених тем, є книжки або фільми, показані невчасно. Батькам обов’язково слід ознайомитися з книжкою перед тим, як читати її дитині. Адже що менша дитина, то більш метафоричними мають бути пояснення. Книжка — вдалий привід торкнутися теми, що турбує дитину. Скажімо, в чотирирічному віці малюк уже міг пережити перший досвід зіткнення зі смертю: відходять бабусі й дідусі, вмирають домашні тварини, в дитини часом з’являється страх темряви й засинання, оскільки морок і сон асоціюються з помиранням. Не можна обманювати дитину, уникаючи складних тем. «Це, як кульова блискавка, яка зависла в кімнаті, — вважає Світлана Ройз. — У психології є такий термін “слон у кімнаті”. Якщо ми уникаємо говорити на теми смерті, грошей, розлучення, сексу, — це все одно, що не помічати слона в кімнаті. Рано чи пізно він наступить на найбільш чутливу людину в сім’ї — дитину».

П.С.: забула сказати, що всі розмови такого формату — не рецензії, а тенденції й суб’єктивні міркування — я скидаю на окрему сторінку РОЗДУМИ НА ТЕМУ. Ласкаво прошу :)