Хлопцям вхід заборонено

Відразу попереджаю: хлопці, якщо ви це читаєте, краще покиньте. Нічого доброго ви тут для себе не вичитаєте. Вам це не буде цікаво. Це дівчачі розмови, і квит. Усе, відклали журнал? Правильно. А тепер, дівчата, давайте нарешті собі спокійно попліткуємо про одну цікаву книжку.

Називається вона «Дівчата з 13-ї вулиці» (хлопці, я ж казала на початку, що вам тут нічого цікавого не знайдеться, читайте он ліпше про ґаджети!). Так ось, написала книжку польська авторка Малгожата Гутовська-Адамчик, але ви можете не запам’ятовувати імені авторки. Я, приміром, не запам’ятала, а мовчки списала з обкладинки. Озирніться – якщо хлопці не підслуховують – можемо говорити далі. Бо це суто «дівчачий» роман. Героїні його – дівчата, та й описуються переважно наші, дівчачі проблеми. Хоча це як подивитися, бо ж деспотичні батьки можуть бути в кожного, не тільки в Зосі, відмінниці й «заучки», доньки лікарів, яка любить читати й нещасливо закохалася в одного бевзя. Та й вітчим, який хизується своїм багатством, і мама, яка тебе не розуміє, теж не в однієї Агати. І не лише Агата – закладаюся – бачить світ у чорних тонах, вдягається в усе чорне й веде блоґ про те, яке жахливе її життя. Знайомо? І, звісно, багато хто з нас бував на місці Клаудії, якій вічно бракує грошей на модне вбрання, дороге морозиво й усякі розваги… Хтозна, може, когось навіть принижували у класі, а з когось жорстоко пожартували у класі… А хтось якось учинив те, про що пізніше гірко пожалкував? І напевно багатьом із тих, хто читає тепер «Модну читанку», хоча б колись було самотньо. Не було з ким поговорити, бо ніхто його / її не розумів… А в кого з нас не було нещасливого кохання! (У мене було аж п’ять. Високий. Кучерявий. Зеленоокий. Філософ. І Хлопець-закоханість-на-один-день.) У житті всяке буває, і саме про це – про те, що буває в сучасному житті, – пишеться в цій книжці.

Скажу вам по щирості, починаються «Дівчата з 13-ї вулиці» нуднувато. Надто довгий вступ із передісторією трьох дуже різних дівчат, які ніколи не дружили й ніколи б не подружилися, якби не один випадок. Й ось із цього випадку починається цікавеньке – і містика, і буря пристрастей, і сльози розчулення й радості. Була одна шкільна екскурсія, і хтось під час нічної гулянки забув недопиту пляшку від пива й недокурок під ліжком у Клаудії. Яка, слід зазначити, й без того має не дуже «святенницьку» репутацію у свої чотирнадцять. Оскільки ніхто не признав своїх пляшки й недокурка, «покарали», чи то пак «нагородили», всіх: змусили читати книжку – наївну дитячу історію – ровесниці, яка лежить у комі. Незнайомці, яка невідь-чому вже давно сниться Агаті. Дівчата приходять по черзі і читають по двадцять хвилин на день, вмикають улюблені пісні Магди (так звуть дівчину, яка в комі), розповідають їй про всі свої біди й переживання і йдуть собі, виговорившись, додому. Вони більше не самотні, їх розуміють. Дарма, що та, кому вони звіряють усі свої таємниці, вже кілька місяців спить. І надія на прокидання помалу згасає… Ну, але про долю Магди ви прочитаєте самі – назву книжки ви вже знаєте.

І якщо вже ви дочитали аж до цього місця, то ті кількадесят затяжних сторінок, якими починається роман, ви теж 100% подолаєте. Можна на це дивитися, як на життя: в ньому, як і в книжках, бувають нудні, прісні й нічим не позначені дні, які хочеться перескочити, як сторінки без діалогів. А бувають дні гарні, насичені, які хочеться запам’ятати – розповівши комусь, зробивши фото на пам'ять, записавши нотатку у блоґ чи щоденник. Ними хочеться ділитися з найкращими друзями. Головне – щоб було з ким. А решта якось буде.

Ваша не по роках мудра

БарабОлька.

Малгожата Гутовська-Адамчик. Дівчата з 13-ї вулиці: роман / Переклала з польської Божена Антоняк. – Львів: Урбіно, 2014. – 240 с.

Відгук опубліковано в журналі для підлітків «Однокласник».

І знову дитяча

Це я, звісно ж, про сьому книжку з серії про Енн. «Діти з Долини Райдуг» кагбе натякає, правда ж? І ви правильно подумали, Енн тут майже не буде, хіба що десь проїжджатиме на брижці з чоловіком або сидітиме на ґанку, або про неї хтось згадає в пориві ніжності. Тут будуть діти, до того ж, як діти Енн, так і діти місцевого пастора, які теж вельми симпатичні, і навіть мала сирітка, в якої шило в одному місці. Дуже симпатичний персонаж!

У мене склалося таке враження, що цикл про Енн закінчився десь на п’ятій книжці, коли народився старший син Енн і Гілберта Джем. Уже в шостій фокус змістився на дітей, у сьомій – навіть на чужих дітей. Таким чином, почавши з умовно дитячої книжки (ми знайомимося з Енн, коли їй 12 років), ми нібито знову до дитячих чи ранньопідліткових повертаємося. І, здається, у восьмій буде знову доросла тема – війна (принаймні про це натякає авторка наприкінці «Дітей»).

Про Енн я зазвичай не вмію говорити спокійно і зважено, дуже вже ця героїня мені подобається. Крім хіба що того, що в 5-й книжці «Енн у Домі Мрії» вона сиділа і втикала в стелю замість того, щоб щось робити. Офіційно вона, звісно, була тилом і опорою лікаря Блайта, свого чоловіка, але мені здається, що тут Монтгомері зрадила своїм емансипантським поглядам. Хоча це зробило Енн-героїню ще цікавішою: бачили б ви, як жваво її обговорюють дорослі – на хвилиночку! – читачки! І те, що й сто років по написанню вона цікава, про щось таки свідчить. Можна подивуватися її шістьом дітлахам і тому, як вона умудряється, маючи одну служницю, бути такою замріяною і життєрадісною, можна пожуритися з приводу того, що її письменницьку кар’єру принесли в жертву Гілбертовій кар’єрі, можна щиро поспівчувати втраті першої дитини й узяти кілька прийомчиків із виховання.

Чи легко вбити людину?

Давайте відразу домовимося: я не коментуватиму назви нинішньої «Модної читанки». Інакше мені доведеться відкрити інтригу, а хіба воно вам треба? Тому зійдімося на тому, що питання риторичне, і кожен відповість на нього для себе, прочитавши книжку. Занотуйте для походу в книгарню: «Напівлихий», Саллі Ґрін, «Видавництво Старого Лева».

Оскільки ж я спеціалізуюся на фактах, то розкажу про сюжет і про головних персонажів. Я не здивуюся, якщо за «Напівлихим» невдовзі знімуть фільм. Гостросюжетний такий, місцями похмурий. Нелегкий, і геть не смішний. Як глядачка тремтітиму всім тілом, сподіваючись до кінця, що головний герой виживе. До слова, головного героя звуть Натан, і йому 16. А він уже багато всього побачив. Батько поза законом, мати померла. Рідня його ненавидить. Усі, крім бабці й зведеного брата. Суспільство Натана не приймає, він вважається вигнанцем, усі його цураються і цькують. У школі, вдома, на вулиці. І дорослі, і ровесники. До дівчини, яка подобається, небезпечно підходити, бо в неї є брати, які не лишать на тобі живого місця. І це я ще не згадала основного: все це відбувається у світі магії. Натан – чаклун. Син білої відьми й чорного мага, напівлихий. Ось тільки в цьому світі, на відміну від знайомого нам «Гаррі Поттера» Джоан Ролінґ, якого українською також переклав Віктор Морозов, тут неможливо зрозуміти, хто добрий – «білі» чи «чорні». Адже якщо світ «білих» дозволяє цькувати дитину, саджати її у клітку й усіляко знущатися, принижуючи і морально й фізично, – чи може цей світ вважатися добрим, а мораль – такою, якої варто дотримуватися? Особисто в мене є сумніви. Але в мене щодо цієї книжки є багато сумнівів, один із яких у тому числі стосується заголовка.

Єдине, щодо чого сумнівів у мене немає, то це те, що ви дуже швидко дочитаєте книжку Саллі Ґрін до кінця. За жанром це щось на зразок щоденника, написаного в режимі реального часу. Себто ми з вами мовби спостерігаємо за перебігом подій. Знаєте, як воно буває, коли напружений сюжет: читаєш, а там усе описано в минулому часі, і ти мовби заспокоюєшся, бо герой це пройшов, і якщо він чи вона це пише, то все ок. Так ось, тут усе не так. Тут РЕАЛЬНО переживаєш, бо перед тобою ніби вебкамера, і герой розповідає все перед нею, але невідомо, чи він пройде на наступний рівень. Чи взагалі виживе.

Серед тих, хто допомагає Натанові, є і «білі», і «чорні». І, підозрюю, далі (у наступних двох томах, бо планується трилогія) все обертатиметься навколо того, який бік прийме хлопець – буде він чинити добро чи зло. (Але ж знову ж таки: що таке добро, а що таке зло в цьому випадку?) Особисто я страшенно переймаюся тим, щоб головний герой не зробив непоправного. Але це вже тема для окремої розмови, і я відчуваю, що наразі до неї не готова. Тож подумаймо поки що про це, про життя і смерть, про непоправні речі і їх ціну. І може, якось зустрінемося поговорити на сторінках цього журналу. Домовилися?

Саллі Ґрін. Напівлихий: роман / Пер. з англ. Віктор Морозов. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2014. – 384 с.

Відгук опубліковано в журналі для підлітків «Однокласник».

пс: другу книжку я досі не прочитала, мені страшно. Не розказуйте, що там, га?

Книжка про те, як важливо вчити іноземні мови

Властиво, це скорочено анотація. Але для справедливості, написавши про першу і другу книжки кротячої серії Мар'яни Прохасько і Тараса Прохаська, треба написати про третю. 

Отож, я підходила до неї з осторогою: друга мене відверто розчарувала тим, що крім опису життя-буття Букового лісу, яке цікаво і свіжо виглядало в "Хто зробить сніг", ніяким детективом не порадувала. Третя натомість обіцяла морські пригоди. Ну, думаю я, зараз буде! Тим паче, тут є натяки на "Одіссею", яку в подорожі читає одна з білок. Зараз будуть пристрасті, інтриги, #зрада, розслідування, сльози радості й печалі. Але ні, добралися до маленького острова наші юні мандрівники майже без пригод. Хіба що зайченя Мартіну трохи нудило. Ну, і ще в морі трапилася кротяча любовна історія, через яку вчинився кротомордобій.

В основному ж фокус письменники зробили на проблемі культурного порозуміння. "Як зрозуміти козу" – повість про те, як важливо вчити іноземні мови. Бо кози тут – винятково грецького походження, і мекають вони винятково грецькою. Мова допомагає нашим юним мандрівникам налагодити контакти й міжетнічну дружбу, конфліктів чи колізій не виникає (що, звісно, трохи утопічно виглядає у світлі світових політичних подій і взагалі). Діти чудово ладнають і навіть обмінюються адресами для листування.

Як важливо вміти співчувати

Ось так – чотирма словами в заголовку я коротко резюмувала книжку «Правила розвитку мозку» Джона Медіни. Співчуття / емпатія і вміння керувати своїми емоціями – це те, що за Медіною, зробить вашу дитину розумною. Окрім цікавих наукових штук, які я мало запам’ятала, тут купа прикладів із життя й усіляких цікавинок, підкріплених науково.

Взагалі, якщо з першого абзацу не видно, книжка мені страшенно сподобалася. Круте науково-популярне читво, дуже легко й цікаво читається. 400 сторінок на ура пішло. Жаль, я прочитала це так пізно, бо там учать, як виростити вумну дитину прям із ембріона. Не сваритися, любити одне одного, не вестися на рекламу і маркетинг і всяке таке. Але не сваритися – це правило поширюється і не на ембріон :)

Резюме:

• На етапі вагітності все, що можна зробити для мозку своєї майбутньої дитини, – дати їй спокій і їсти фолієву кислоту. Коли вона народиться, годуйте її грудьми, переконаний учений.
• Основна потреба мозку / дитини / людини – безпека. Саме тому їй треба «на ручки». НЕ задовольнивши цю потребу, ми нічого не досягнемо.
• Виховуючи дитину, треба стежити за собою. Не можна їсти чипси й казати, як здорово їсти броколі. Та ну ви що.
• Автор також говорить про те, як важливо – увага – розмовляти з дитиною. З немовлям. Просто щось йому говорити, байдуже що. Це розвиває куди ліпше, ніж телевізор/диски/іграшки. Ну, але й так ясно, еге ж?
• Про сон Медіна сказав дуже лаконічно: вибирайте, що підходить особисто вам. Наука нічого не каже ні про спільне спання, ні про привчання до ліжечка методом «прокричатися».
• Наприкінці вміщено короткий порадник, прочитавши який, ви в принципі зрозумієте, про що книжка. Це резюме для тих, у кого немає часу.

Найголовніші сентенції:

«Будьте готові входити в світ вашої дитини на регулярній основі і співпереживати тому, що ваша дитина відчуває».

«Я казав, що виховання зводиться до розвитку людських мізків, але моя мета була на кілька сантиметрів вищою. Виховання — це розвиток людських сердець. У цій книзі немає ідеї, важливішої для свіжоспечених батьків, ніж ця».

Дуже навіть раджу саме за останні слова.

Джон Медіна. Правила розвитку мозку дитини / Переклад з англійської Тетяни Рабчак. – К. : Наш Формат, 2015. – 376 с.

Іще читайте отаке для батьків, майбутніх і нинішніх:
Настільні книжки для мамусь
Важливе про походи в музей

Світлий і темний бік дитячої натури

Потрапили мені в руки цікавезні книжки, перекладені з фінської. Про хлопчика Еету і його «темний бік», його «внутрішнього чортика», як собі хочете. Автори – Тейя Рекола та Мерві Ліндман, видало українською харківське видавництво «ПЕТ» (розшифровується як «Побутелектротехніка», але я вам цього не казала).

Фото: kazkarka.com

Очевидні плюси обох книжок – ілюстрації та насущність теми. Приміром, у першій, «Еету та потворна Родзинка» ідеться про появу в сім’ї другої дитини і як це сприймає перша. Автори підходять із гумором і, щоб унаочнити, як боряться в Еету дві іпостасі – хороша й погана – виводять у персонажі Тінь, котра штовхає хлопчика на всілякі ганебні вчинки й надихає на всілякі «шкодливі» думки. Це вона, Тінь, висловлює думку про те, щоб сестричку Еету, яку хлопчик називає геть не лагідно Родзинкою (бо зморщене й мале, та й Еету вочевидь родзинок не любить), відвезти назад до пологового будинку. До слова, одна моя знайома дитина пропонувала таке зробити зі щойно народженим братиком. Молодші сестрички смерять і заслинюються, з ними всі сюсюкаються, вони в центрі уваги – як це все бридко й нестерпно! І головне завдання Тіні, звичайно ж, позбутися такого баласту. А поки Тінь у паніці вигадує щоразу смішніший спосіб зробити все, як було до народження Родзинки, Еету що далі, то більше відчуває братерську любов і відповідальність за крихітну сестричку. Ось такий виховний момент. А головне – все це без нав’язування, моралізаторства, дуже дотепно й правдиво. Окрема насолода – розглядати ілюстрації Мерві Ліндман. А висновки вже кожен старший брат чи сестра зробить сам/сама.

Книжки-білінгви для Орисі

У мене далеко-далеко в Канаді є похресниця. Звуть її Орися. Орися – чудова трирічка, білінгва: в садочку англійська, вдома – українська. Орися, для якої я час від часу збираю цікаві українські книжки, зарядила мене на цей пост, тож принагідно передаю малявці привіт :) 

Якось я зрозуміла, що найкращий варіант для таких дітей – книжки-білінгви, їх можна притащити в садочок і там лагідно українізовувати місцевий melting pot. У цьому пості я вибрала для вас кілька таких двомовних (українсько-англійських) книжечок, які вже є в Орисі або які незабаром будуть. Коротко згадаю ще ті українські, які можна купити перекладеними на англійську.

Почалося все з…

«12 місяців / 12 Months» Юлії Соботюк (Основи, 2012)

Великий формат, великі літери, милий текст, що знайомить дитину з місяцями (спілкуються двоє: мама й дитинча горобці), оригінальні ілюстрації, простіть за риму, під аплікації. Яскрава книжка, дуже зграбно написана.

Далі київське видавництво «Братське», що раніше працювало лише з літературою християнського спрямування (видавали, приміром, симпатичні тематичні збірки до великих християнських свят), зібрало на Кікстартері трошки грошенят і започаткувало чудесний проект білінгв. За менш як два роки на світ уже з’явилося три штуки, готується четверта, скільки ще у планах – хз, дай їм Боже. Їх купуйте на Амазоні.